ІНТЕРВ’Ю

Поряд з учителем – кішка

Кішок не любить тільки той,

 хто ще не зустрів свою кішку

Дебора А. Едварс

 Всесвітній день котів традиційно відзначається у перший день весни: 1 березня. Початок весни  –  особливий період для кішок. Саме тому люди вшановують своїх улюбленців у перший день березня.

     Не раз ми чули цікаві історії про пухнастих домашніх улюбленців від наших учителів. Нам стало цікаво дізнатись про їхніх «пухнастиків» ще більше,  тому ми поставили вчителям цікаві запитання, на які вони з радістю відповідали. Цікаво побачити вчителя з іншого боку: нетільки  як педагога, а як господаря «пухнастого щастя».

Кор.: Як звати вашого кота?

 Тетяна Василівна Холявко:  Мою кішку зовуть Ліза, живе вона з нами вже протягом 16 років, хоча  справжній календарний  її вік значно більший.

Кор.: Які звички має Ліза, що полюбляє ?

Тетяна Василівна Холявко:  Незважаючи на свій поважний вік, кішечка дуже активна, часто бігає по хаті, розганяючи негативні енергетичні кола;  з особливим ентузіазмом гризе вазони, а іноді, для покращення свого котячого настрою, катається на шторах. Змолоду любила сидіти на акваріумі й полоскати у воді передні лапки. Якщо пощастить, то мала невеличкий улов – маленьку гупійку.

Кор.: Розкажіть якусь цікаву історію, пов’язану з вашим улюбленцем.

Тетяна Василівна Холявко:  Попри  свій маленький розмір і незначну вагу (1,5 кг) вона безстрашно лізе у бійку з півторарічним доберманом на кличку Том. Смішно дивитись, як величезна сорока кілограмова тварина на довгих лапах

спокійно стоїть і терпить знущання «пухнастого улюбленця». Правда, бувають у них рідкісні хвилини перемир’я: Ліза залазить зверху на сплячого Тома і робить «потягусі». У такі хвилини вся родина завмирає в очікувані жахіття, але на наш великий собака-добряк  вибачає хвостатій подрузі геть усі «вибрики». Звичайно, Ліза іноді просить у Тома вибачення дивним чином: вона залазить на тумбочку з котячим кормом і починає лапою скидати кормові кульки на підлогу: таким чином вона пригощає свого безхвостого друга  й підгодовує його, щоб мав сили і здорову нервову систему, аби терпіти її примхи.  Послухавши цю історію, ви неодмінно переконаєтесь, що вислів: «Живе як кішка з собакою» абсолютно не підтверджується у житті.

Кор.:  Які поради ви б дали для тих, хто хоче завести «пухнастого улюбленця»?

Тетяна Василівна Холявко:  Якщо ви надумали завести тваринку, то мусите навчитися бути відповідальним, адже домашні улюбленці потребують уваги. Будьте готові до дрібних, капостей, які може накоїти ваша тварина. Перед купівлею кішки обов’язково купіть їй спеціальний туалет і наповнювач для нього. Коли пухнастик з’явиться у квартирі, то відразу покажіть йому місце з пісочком, і тварина (від природи) зрозуміє, навіщо.

Кор.: Як звати вашого улюбленця?

Наталія Юліївна Кухаришина: Мого кота звати Мурчик. Взагалі, він у нас рудий, але назвати кота Руденьким через його окрас було б занадто просто.

Кор.: Чому саме таку кличку ви йому обрали?

Кухаришина Наталія Юліївна: Кличку обирали діти. Просто він в нас дуже любить муркотіти.

Кор.: Як він з’явився у вашому домі?

Наталія Юліївна Кухаришина: Якось взимку, в грудні, мій чоловік пішов на ринок і побачив  на прилавку маленьке кошеня. У продавця він дізнався, що воно не продається, його підкинули діти. Відтоді Мурчик живе з нами вже протягом шістнадцяти років. Його День народження ми святкуємо саме у грудні, він у нас козеріг.

Кор.:  Що любить ваш кіт, які у нього звички?

Наталія Юліївна Кухаришина: У Мурчика, звісно, є вподобання, як у їжі, так і в іграх. З їжі він найбільше полюбляє вітаміни та сухий корм, хоча лікар

заборонив його вживати, адже через надмірне вживання сухого корму з’явилися деякі проблеми із здоров’ям Мурчика. Як не дивно, наш «пухнатик» дуже любить купатись, особливо коли під час купання йому роблять масаж спини. Як і кожен кіт, любить бігати по квартирі, грати з гумовим  м’ячем. У  нього є особливий талант: Мурчик любить співати, його музичні серенади можна почути після вечері. Наш котик – повноправний член родини, тому на Новий рік під ялинку він також отримує подарунок: улюблені консерви.

Кор.:  Чи були у вас цікаві історії, пов’язані із Мурчиком?

Наталія Юліївна Кухаришина: Звісно.  Він у нас хлопець, який полюбляє заховатись або зникнути. Ми жили у різних квартирах, у різних місцях, і, як відомо, коти звикають не так до господарів, а як до місцевості. Тож йому приходилось переживати стреси. Коли ми жили на мікрорайоні  Черемушки, досить часто випускали  Мурчика на прогулянку самого, та  одного вечора він не повернувся. Уся сім’я не на жарт розхвилювалась. Шукали скрізь, у всіх закутках вулиці, але не знайшли. Прийшли додому засмученими та замученими, лягли спати. Приблизно о 12 годині ночі я вчула дивні шкряботіння за дверима – то був Мурчик, весь роздряпаний , без ошийника. Він  швидко побіг  до своєї тарілки з їжею.  Як потім виявилось, він «подерся» з іншими котами у нашому дворі. Відтоді самого Мурчика на прогулянку не відпускаємо. Коли переїхали в іншу квартиру, кіт теж не раз змушував нас хвилюватися про себе.

Кор.:  Чи вважаєте ви правдивим твердження, що тварини схожі на своїх господарів?

Наталія Юліївна Кухаришина: Так, хочу сказати навіть більше: коти розуміють нашу мову. Не раз переконалась у цьому. Коли вся наша родина збирається за переглядом телевізора, Мурчик також дуже уважно слухає телепередачі. Особливо цікаво спостерігати, коли при розмові він може навіть вставити своє котяче слово: «Мяу», а потім серйозно, уважно вислуховувати співрозмовника. Також я вірю в те, що коти забирають погану енергетику в домі, здатні до лікування серцевих захворювань чи болю.

 Кор.: Яку пораду ви дасте майбутнім господарям «пухнастого щастя»?

 Наталія Юліївна Кухаришина: Не обов’язково обирати свого домашнього улюбленця серед породистих котів, достатньо знайти «пухнастого безхатченка» та полюбити його. Улюбленця вибирають не для престижу. Майте терпіння, доглядайте свого котика, піклуйтеся про нього, щоб у майбутньому уникнути проблем із його здоров’ям.

  Ось такими цікавими виявились домашні улюбленці  наших учителів. Ми дізнались багато корисних, а можливо, й  дивних речей про загадкових тваринок – котів. Бажаємо пухнастим ще довго радувати своїми веселими витівками їхніх господарів.

Яна Герц

«ВИБІР ПРОФЕСІЇ – ЦЕ ОСОБИСТИЙ ВИБІР…»

Професія – особистий вибір кожної свідомої  людини.  Чим дорослішим ти стаєш, тим актуальнішою є проблема вибору. Постає запитання: Ким я стану? Вибираючи між професіями, багато з дітей опиняються на роздоріжжі. Як мені бути? Ким стати? Які предмети мені знадобляться? Ця стаття, можливо, стане вирішальним етапом у виборі саме твоєї професії. Дехто до моменту вибору професії готується змалечку, а хтось вирішує це питання за два місяці до вступу в університет. І ось коли цей момент настає, усім потрібна допомога. У такій важливій справі не обійтися без порад кваліфікованих спеціалістів; і деякі діти досить безпорадні  в цьому питанні.
Можливо, ви не знали, але є така галузь знань – профорієнтація. Вона допомагає людям визначитися з тією професію, яка підходить їм найбільше за типом характеру, захопленнями людини та іншими показниками. Ми вирішили взяти інтерв’ю у нашого практичного психолога Савель Ірини Сергіївни, щоб її поради допомогли тим читачам, які ще не визначились, зробити правильний вибір. 

Кор.: Ірино Сергіївно, доброго дня! Дедалі гостріше постає проблема обрання професії, особливо серед  учнів 10 та 11 класів. Як ви вважаєте, коли людина вже має серйозно замислитись над вибором професії?

І.С.: Немає певного визначеного терміну, коли людина має починати думати, ким вона може стати. Бо уже в дитячому садочку діти мріють стати кимось. І так впродовж періоду  дорослішання вона змінює декілька вподобань щодо професії. І дуже добре, якщо у 10 років хлопчик чи дівчинка може сказати, що хоче бути, наприклад, лікарем.  А потім й надалі реалізовує цю  мрію, поглиблено вивчає біологію  в школі, в інституті – медицину і, таким чином, стає хорошим лікарем. Але такі випадки, на жаль, трапляються з однією дитиною з тисячі.

Але вважається, що уже дев’ятикласник, може визначитись із своїми певними вподобаннями. А до цього часу варто просто придивлятись до різних професій. Професій батьків, знайомих, читати багато про різні види діяльності. Тут можу порадити опрацювати опис професій у професійних каталогах на сайті http://www.osvita.com.ua/ua/professions.

Мій досвід показує, що досить часто старшокласники хочуть в житті заробляти багато грошей, а нічого робити  не хочуть, не вміють і не пробували. Насамперед, потрібно розуміти - самої мрії замало, потрібно важко працювати заради її досягнення. Нічого просто так з неба не падає.

Кор.: Хто повинен допомогти у професійному визначенні в першу чергу?

І.С.: Вибір професії - це перш за все особистий вибір. Обираючи професію, ви обираєте не тільки спосіб, яким ви зароблятимете на життя, але і самий спосіб життя. Тому, якщо у дев’ятому класі дитина не може визначитись, я завжди рекомендую їй не поспішати і почекати іще два роки, зробивши цей вибір в 11 класі.

Потрібно звертати увагу на свої інтереси і завжди відповідати собі на запитання: «Чи зміг би я робити ту чи іншу роботу протягом тривалого терміну?  Чи хочу я саме цим заробляти собі на життя?».

Далі потрібно враховувати свої здібності. Якщо ти дуже хочеш стати актором або співаком, а до 9-го класу ще жодного разу не був на сцені, то оволодіти цією професією буде дуже важко.

Ще один фактор, який потрібно враховувати – це усвідомлення своїх власних обмежень. Не думаю, що людина, яка має мовленнєві вади, зможе стати хорошим учителем. А от хорошим кухарем або економістом – легко.

Допомагати можуть також і батьки. Але інколи вони нав’язують дітям свою думку, і це не тільки перешкоджає правильному вибору професії, а ще більше заплутує. Батьки можуть лише підказати, але не вказувати і не обмежувати дитину. Їхня функція тут – допомогти розібратися у професіях, а не обирати замість дітей. Часто зустрічаюсь із такими випадками, коли батьки нав’язували думку дитині, вона закінчувала ВНЗ за спеціальністю, яку хотіли батьки, і лише після 22-х років обирала свій шлях.

Я б радила прислухатися також до думки учителів. Вони, як ніхто, можуть вказати вам на ваші здібності і сильні сторони характеру.

Останнім часом досить популярним є звернення до спеціаліста – психолога, який за допомогою різноманітних методик може допомогти вибрати професію.

Кор.: Що робити, якщо вибрав професію, а з часом розумієш, що помилився й обрав не той шлях?

І.С.: Головна річ - це не боятися помилятись і щось змінювати. Особисто я поважаю тих людей, які провчились 2-3 роки, здобуваючи одну спеціальність, а потім  розуміли, що це не їхнє і змінювали профіль. Так, вони втратили час, але вибір зробили правильний. Найкраще – це робити ту справу, яка тобі подобається. А якщо ти знайшов її методом спроб і помилок – це вже інша справа. Головне, що знайшов.

Кор.: А як ви визначилися зі своїм шляхом?

І.С.: У школі мені дуже подобалася біологія, я досить довгий час мріяла стати лікарем, бо мій дідусь бум лікарем і я хотіла продовжити його справу. Та у 1995 році, коли я вступала до ВУЗу, корупція у вищих навчальних закладах процвітала, а в моїх батьків коштів не було. Тому я вирішила спробувати вступити у педагогічний інститут.

Одного разу я в 11 класі писала наукову роботу по лінії МАН (я була однією з перших членів МАН), й перемогла на обласному рівні, що дозволило мені вступити в інститут за співбесідою, але лише на факультет «Психології» (хоча планувала стати учителем біології). Думала, що після першого курсу переведусь. Та навчання саме на цьому факультеті мені так сподобалось, що я вирішила залишитись, і досі про це рішення не пошкодувала. Тому усім кажу, що в професію прийшла випадково, а залишилась у ній назавжди.

Кор.: Дякую за гарні поради та цікаву розмову!

А чи визначились вже зі своєю професією учні нашої школи? На питання «Ким ти хочеш стати?» відповідали по-різному: хтось серйозно, а хтось жартома. Діти з молодших класів (здебільшого, 5-6-х) хочуть бути співачками, президентами, лікарями, водіями, супергероями тощо. На питання «Чому ти хочеш стати (назва професії)?» вони відповідали «Бо мені подобається співати, керувати», «Хочу рятувати людей»… Діти з 7-9 класів, в основному, кажуть, що ще не визначилися з професіями, бо «до ЗНО ще далеко». Звісно, є вже ті, хто визначився. Учні казали, що у виборі їм допомагали батьки, вчителі та власні відчуття. Обирали на основі перспектив у матеріальному плані та власних захоплень. А ось переважна більшість  учнів 10-11 класів вже визначилась з своїми професіями. Зробили вони це на основі своїх вподобань і можливостей. Здебільшого, покладались на себе.

 Скажу зі свого досвіду: визначився з типом професії я вже в 6-7 класі. Потім, у 8-9 класі я пробував робити щось пов’язане з цією професією. Були помилки, спроби, розчарування. Та вже остаточно я дійшов до свого ідеалу – професії країнознавця, -  у 10 класі. Здебільшого, я покладався на свої вподобання, захоплення та можливості. Тобто, розуміючи, що я не хочу вчити технічні науки, я відкинув усі професії, що якось перетинаються з ними.

 Вчителі також свого часу були дітьми, і вони пройшли через цей життєвий вибір. А як обирали свою професію наші вчителі? Ким вони хотіли стати у дитинстві?

Кор.: Про яку професію ви мріяли в дитинстві?

Анжела Вікторівна Семенюк: Найбільш за все я хотіла обрати професію, пов’язаною із криміналістикою. Тому мріяла стати детективом.  До речі, любов до цього жанру літератури зберегла. Люблю читати детективи, особливо  відомої  англійської письменниці Агати Крісті.

Людмила Станіславівна Закринична: Взагалі, я хотіла поступити в естрадно-циркове училище. Любила, та й досі люблю, співати. Але згодом мені дуже сподобалась військова форма, у дитячих мріях я була радисткою.( спеціаліст з  приймання інформації по радіо)

Наталія Юліївна Кухаришина: У шкільні роки я любила урок біології, також багато часу проводила з лікарями, адже в дитинстві часто хворіла. Тому вирішила для себе стати лікарем. Наполегливо вчила хімію та біологію. Але мої мрії не здійснились. На навчання просто не вистачало коштів, тому переді мною поставили вибір між двома навчальними закладами Кам’янця -Подільського. Так як я мала здібності до математики, то  вирішила навчатись на фізико-математичному факультеті педінституту. Згодом стала вчителем, і це мені сподобалось. Так, навчати дітей це моя робота, проте більш за все у своїй професії я люблю спілкування з дітьми.

Марія Іванівна Франчук: Я мріяла стати лікарем або ж психологом. Та моїм покликанням виявилась професія учителя. На мою думку, такі професії як вчитель, лікар, священик потребують особливої відповідальності. Не кожен зможе цьому присвятити життя. Я люблю свою справу, то ж ніколи  не проміняла б професію вчителя на якусь іншу. Обирайте майбутню професію за покликом серця.

Ми щиро сподіваємось, що наші поради та наш досвід допоможуть вам обрати правильний шлях до майбутнього. Якщо вам не вистачає інформації чи допомоги – ви можете звернутись до нашого шкільного психолога,  двері її кабінету завжди відчинені для вас! Пам’ятайте: від того чи іншого вибору залежить ваше подальше життя. Але сприймайте усе легко, невимушено, та не допускайте легковажності, і тоді усе буде круто!

Артур Колдомасов, Яна Герц

  

Ірина Сторожук: Життя очима фотооб’єктиву

Оглянімося навколо! Скільки прекрасного, чудесного, непізнаного можна побачити довкола себе! Часто ми з байдужістю споглядаємо такі звичні для нас речі, не бачимо краси, дарованої нам природою. Щоденна рутина засмоктує, як болото. Перед очима не чудесний світ, а справи, справи, справи… Так ми втрачаємо внутрішню гармонію, контакт із природою. Та на щастя, поряд з нами є люди, які не лише бачать цю красу, а й діляться нею з іншими. Усі ми, учні НВК №17, знаємо Сторожук Ірину Іванівну як розумного, стриманого, мудрого, інколи суворого вчителя. Та мало хто знає іншу Ірину Іванівну. І з цією іншою, творчою Іриною Іванівною я познайомлю вас.

Кореспондент: Доброго дня! Ірино Іванівно, як Ви проводите своє дозвілля?

Ірина Іванівна:  Я багато читаю, знайомлюсь з новими видами мистецтва, вишукуючи інформацію в Інтернеті, вивчаю, так скажемо, теоретичну базу, а потім щось намагаюсь втілювати у життя.

Кор.: Яке ваше улюблене заняття?

Ірина Іванівна: Не можу сказати конкретно, тому що  у мене їх багато. Я люблю шити, в'язати, малювати,  читати, прикрашати страви,  робити картини із соломи, фотографувати.  Для кожного заняття є свій час, коли приходить натхнення.  Але, напевне, саме для фотографії натхнення є завжди.

Кор.: На чому найбільше любите фокусувати об′єктив?

Ірина Іванівна: На чомусь незвичному і разом з тим буденному. Кожен сприймає цей світ по-своєму.

Кор.: Чи зустрічалось Вам щось особливе?

Ірина Іванівна: Так, кілька років тому у селі Ломачинці Сокирянського району Чернівецької області  я побачила цікаві поклади заліза  під  назвою «сидеритові конкреції». Це  щось неймовірне! Скеля, що має слоїсту структуру, в  якій знаходяться кулі різного діаметру. Причому, ці кулі можуть рости.  Коли вони маленькі, то всередині мають отвір, а коли

виростають, то цей отвір  заповнюється якоюсь речовиною, схожою на скло.  До того ж,  ці кулі досить крихкі і легко б’ються.  Цього літа  мені  пощастило натрапити на цікаві гриби, які чимось схожі на Ейфелеву вежу. Гриби мали чотири ніжки, як у вежі. Я шукала назву цих грибів за різними визначниками, але нічого так і не дізналася.

Кор.: Чи колекціонуєте Ви знайдені речі?

Ірина Іванівна: Речі, як такі, ні, а ось їх фотографії – так.

Кор.: Ірино Іванівно, чи виникало у Вас бажання підійти до ваших знахідок з наукової точки зору? Наприклад, зайнятись дослідженням надзвичайно цікавих та невідомих для вас явищ природи?

Ірина Іванівна: Дослідженням  я займатись не можу, оскільки це потребує певних умов, а ось зацікавлювати своїх колег незвичними витворами природи я люблю.  Воронцова Г.С., надивившись на сидеритові конкреції,  вирішила з’ясувати істину, тому це знайшло відображення в учнівському науковому дослідженні.

Кор.: Скажіть, а чи у Вас була думка займатись фотографуванням професійно?

Ірина Іванівна: Ні, це головним чином хобі. 

Кор.: Яка найсприятливіша пора року для Вашого захоплення?

Ірина Іванівна: Я не можу дати чітку відповідь на це питання, оскільки природа цікава завжди, у різних куточках України, в різні пори року, в різні часи доби та при будь-якій погоді.

Кор.: А звідки такий потяг до природи, фотографії?

Ірина Іванівна: Напевне, від Бога. В моїй сім’ї ніхто і ніколи нічим таким не захоплювався.  Я народилась під знаком Терезів, і астрологія стверджує, що серед терезів є дуже багато творчих особистостей. Напевно я одна із… З дитинства дуже люблю робити все те, що можна зробити своїми руками.

Кор.: Ірино Іванівно, у Вас, певно, усі кімнати завішані фотографіями?

Ірина Іванівна: Ні, всі мої доробки в альбомах  і в пам’яті комп’ютера.

Кор.: Як часто Ви вирушаєте на пошуки красивого пейзажу, дивовижних витворів природи?

Ірина Іванівна: Як тільки з’являється вільна хвилина. Та й не обов’язково кудись йти чи їхати, воно все навколо.

Кор.: А як ваші рідні та близькі відносяться до Вашого захоплення?

Ірина Іванівна: Позитивно, вони вже звикли, що якщо їм щось трапилось без мене, то я завжди почую: «Ти маєш це побачити!»

Кор.: Ірино Іванівно, що Ви побажаєте нашим читачам?

Ірина Іванівна: Жити цікаво, і знаходити позитив у кожному прожитому дні.

 Дякуємо Ірині Іванівні за таку пізнавальну й захопливу розмову! Бажаємо Вам все більше і більше збагачувати свої колекції чудових фотографій і радувати ними всіх оточуючих. 

«РЕЗЮМЕ» на «БИТВІ ШКІЛ»

18 лютого 2016 року наша команда «Резюме» взяла участь телепроекті НТКУ «Хмельницька регіональна дирекція «Поділля-центр», Молодіжного Центру «Дім» та управління освіти і науки Кам’янець-Подільської міської ради брейн-ринг «БИТВА ШКІЛ». Нашу команду представляли: Дулепа Олена (капітан команди), Сальва Каріна, Колдомасов Артур, Колісник Олександр, Бойко Ліза та Герц Яна. Змагатися нашому «Резюме» довелось із командами ЗОШ №7, №12 та НВК №14.У перщому відбірковому турі ми були беззаперечними лідерами. А в результаті гри з різницею в один бал посіли 2 місце. Вітаємо наших інтелектуалів та бажаємо подальших перемог!

Ми поспілкувалися з учасниками команди.

Автор: Як ви дійшли до такого високого результату?

Ліза Бойко: Звичайно, через велику підготовку. Почалося все з того, що у команду відбирали за принципом: «виживе найсильніший». Інтелектуальні батли, онлайн-тренування, підготовка у позаурочний час, читання розвивальної літератури, енциклопедій, Інтернет-видань зробили свою справу. Ми потроху навчилися «брати» питання. Підготовка – це ще одна сторінка нашого шкільного життя.

Автор: Чи мали ви якусь стратегію підготовки?

Олена Дулепа (капітан команди): Мені довелося дуже багато опрацьовувати спеціальної літератури. Мій профіль – географія, адже я поглиблено нею займаюся, призер міської олімпіади, призер обласного етапу конкурсу-захисту МАН. Ліза Бойко спеціалізувалася на літературознавстві, Сашко Колісник обрав точні науки, Каріна Сальва – біологію, а Яночка Герц та Артур Колодомасов – загальні питання.

Автор: Як саме проходили ваші тренування?

Артур Колдомасов: Я завжди пропонував, щоб ми ділилися на команди, і саме так, у змаганні, ми тренувалися. Ми багато жартували, тому наші тренування не були  напруженими, ми все пізнавали через гру

Автор: Чи відчували ви підтримку  вболівальників?

Яна Герц: Коли розпочалася гра, ми відчували присутність «сьомого гравця» - глядацький зал. Усі нам підтримували, вболівали. Навіть коли ми «не взяли» останнє, вирішальне питання, то у глядацькій залі почули вигуки: «Молодці!», « Ви найкращі!», «Резюме!». Це було дуже приємно.

Автор: Чи плануєте ви продовжувати ваш інтелектуальну підготовку?

Каріна Сальва: Я учениця 11 класу, і зараз найголовніше для мене:успішно скласти ЗНО. Однак я вважаю, що ця підготовка та участь у «Битві шкіл» не була для мене зайвою. Я багато дізналася, багато вивчила, пізнала нового, мій мозок у відмінній формі. Побільше б таких ігор!

Ми дякуємо команді «Резюме» за прекрасну гру, за позитивні емоції, за те, що достойно представили наш навчальний заклад. Пишаємося Вами!

Олександра Іваськова

Анна Станіславівна: “Не залишу нашу школу

навіть заради участі в кулінарному телешоу” 

                Я, Сальва Каріна, намагаюсь писати для шкільної газети «Шпора» з початку поточного навчального року і вже мала честь взяти інтерв’ю у багатьох вчителів. А от сьогодні маю нагоду поспілкуватись не з вчителькою,  а з людиною, яку ми любимо і знаємо усі, від першокласника до випускника, із завідуючою нашої шкільної  їдальні,  прекрасним кухарем і дуже розумною жінкою – Анною Станіславівною Іванішеною.

   

  На перший погляд може здатись, що ця професія не така вже і важка… Подумаєш, вариш, підсмажуєш та печеш – усі жінки щодня роблять все це на своїх кухнях. Але хочу вас запевнити, бути кухарем нелегко, та водночас захоплююче та відповідально. А бути кухарем у школі – це не просто дотримуватись рецептів, змішуючи усі інгредієнти в потрібних пропорціях, а зробити це так, щоб страви були кулінарними шедеврами і подобались найвибагливішим гурманам – дітям.

- Анно Станіславівно,  коли ви вирішили бути кухарем?

- Ще з дитинства. Найкращим подарунком для мене був іграшковий посуд… Ще маленькою дівчинкою допомагала мамі поратись на кухні і уявляла себе шеф-поваром у великому ресторані, намагалась змінити домашні рецепти й  створити власний. Коли мої подруги мріяли, як будуть навчати дітей чи лікувати хворих, я хотіла пекти найсмачніші та найсолодші торти і пригощати усіх бажаючих…       

- А як довго ви працюєте у нашій школі?  

- Я тут «старожил», працюю на цій кухні з дня відкриття школи –з 1991 року.

- П’ять днів на тиждень по вісім годин на добу ( а може й більше ) ви проводите на шкільній кухні. Чи залишається у вас бажання та натхнення готувати їжу для рідних вдома?       

- (Сміється) Не завжди. Але доводиться… Кожна жінка, незалежно від професії, намагається нагодувати своїх родичів смачно. От і я не забуваю, що не лише кухар в НВК № 17, але й дружина та мама.

- Я не раз чула, як школярі називають вас «тьотя Аня», я й сама до вас так звертаюсь. Чи подобається це вам?

- Так, звичайно… Якщо так подобається усім…чому б ні?

- Після гарячої кухні та гамірної шкільної їдальні, як вам вдається відновлювати свої сили?

- Мені певний час потрібна тиша і спокій…А ще я полюбляю серіали.

- Яка ваша улюблена страва?

- Я полюбляю м’ясо по-французьки, а от готувати мені дуже подобається наш справжній український  борщ. 

- Зараз дуже модні всілякі кулінарні шоу. Ви ніколи не хотіли взяти в них участь?

- А от це – ні. Мені вистачає роботи у школі і дома. Я не маю часу брати участь у телешоу. На кого я вас залишу? (сміється)

- Коли починається ваш робочий день? Адже навіть я розумію, що випічка потребує часу, а булочка вже готова на о 9.15, після першого уроку.

- О п’ятій ранку я вже у школі. І так вже багато років. Тепер навіть у вихідні та у відпустці прокидаюсь в четвертій.

- Цікаво, про що мріє Анна Станіславівна? (якщо не секрет)

- Я мрію про мир та спокій в нашій великій, прекрасній та незалежній Україні. Про добробут у наших родинах та злагоду в наших серцях. Хочу, щоб наше чудове місто розвивалось та процвітало. Бажаю здоров’я усім дітям. А я спробую їх нагодувати…

    В підсумок нашої бесіди хочу побажати вам міцного здоров’я на довгі роки життя та сподіваюсь, що ви й надалі будете радувати нас своїми смачними і корисними стравами та балувати запашною та 

духмяною випічкою. Дякую, що знайшли час для нашої цікавої бесіди.

    Наостанок хочу подарувати притчу: «Одного разу зібрались філософи і посперечались, яка професія важливіша. Один сказав:

- Учитель – найважливіша. Без освіти прогрес зупиниться.

- Без будівельників людині не буде де сховатись і людина замерзне,-  заявив другий філософ.

- Музиканти, художники та поети роблять наше життя особливим. Мистецтво відрізняє людину від тварин, - вважає третій.

 Тут в розмову втрутився учень та одночасно слуга хазяїна дому.

- Вельмишановні вчені, ви забули про професію кухаря.

- Тобі не можна втручались в нашу бесіду. Кухарська справа – не мистецтво. Йди готуй обід, - розсердився хазяїн. 

Учень мовчки вийшов і в цей день обіду філософи не дочекались. Довелось хазяїну самому готувати обід, після якого гості почували себе погано та розійшлись. Філософ знайшов іншого слугу. Пройшов час і хазяїн дому , зрозумів, що друзі перестали його відвідувати, а сам він після приготування їжі не здатен філософствувати та розмірковувати. Подумав філософ і надіслав своєму учневі листа з однією фразою: “Кухарська справа – не ремесло, а мистецтво»

     Згодом вчені мужі знову стали збирались в домі філософа. Обговорення припинялось тільки на смачний обід, який готував учень.   

Каріна Сальва

Особистості. Людмила Мейко :“ Вчуся у своїх учнів”

Давайте пригадаємо  свій перший день у школі. Гарний осінній день, щасливі та горді батьки і зграйка маленьких, переляканих, збентежених дівчаток з величезними бантами та хлопчиків з  букетами. Школа…

Перша вчителька… Турботлива, терпляча, уважна, ніжна і дуже-дуже розумна. Вона ж повинна знати, чому зранку встає сонечко, чому восени опадає листя, чому 2Х2 буде саме 4, чому я не люблю манну кашу, чому Саша не може зашнурувати кросівки… І ще безліч важливих речей. Скажу вам чесно, мені пощастило, бо  моя перша вчителька, Мейко Людмила Борисівна, саме така.

    Кореспондент: Людмило Борисівно, а ви завжди хотіли бути вчителем?

   Людмила Борисівна: Так, я з дитинства гралась у школу. Навчала своїх зайчиків-ведмедиків читати і писати. Завела свій «Шкільний журнал» і з задоволенням виставляла оцінки й перевіряла зошити. І хочу сказати, що мої «учні» мене уважно слухали й старанно виконували домашні завдання.

   Кор.:І ви ніколи не пошкодували, що стали вчителем саме молодших класів?

   Людмила Борисівна: Ні, звичайно ні! Діти приходять до школи, як чиста книга, а я її автор, то ж маю можливість почати заповнювати її зі всією відповідальністю, турботою та любов‘ю. Маленьким дітям, крім знань, потрібно ще відчуття любові та безпеки. І це велике щастя, бачити, як ці діти, ще вчора зовсім чужі діти, щоранку біжать до тебе з усмішками, побажанням гарного дня і бажанням навчатися, а на перерві довіряють тобі свої дитячі думки та мрії. Так і  приходить розуміння, що ти робиш саме свою справу.     
   Кор.:Вам не шкода розлучатись з дітьми, з якими ви прожили чотири цікавих, веселих та нелегких роки?

   Людмила Борисівна: А ми і не розлучаємось…Це природно, що діти ростуть… Вони закінчують початкову школу переходячи у старшу,  згодом  залишають дитинство і крокують у юність... Багато з моїх учнів впродовж    багатьох років ще прибігають до мене на перервах, а по закінченню школи – телефонують. Я завжди залишаюсь їхнім вчителем, а вони – моїми учнями.

   Кор.: Як ви вважаєте, покоління ваших учнів відрізняється одне від одного?

   Людмила Борисівна: Звичайно, відрізняється. Якщо у 80-х роках дівчатка на перерві стрибали  у «класики», а хлопчики - у «козаки-розбійники» й читали Чуковського і Носова, то в 90-х – вже грали в «тетріс» та обговорювали мультфільми В. Діснея. У 2000-х у кожній сім’ї є комп’ютер, Інтернет  та «Однокласники». То як ви думаєте?  Відрізняються діти? Змінюється саме життя, отже, і люди. Але, незважаючи на весь науковий прогрес, моду і особливості часу, діти завжди залишаються дітьми.

   Кор.: А чого ви навчились у своїх учнів?

   Людмила Борисівна:У нас з моїми учнями взаємовигідні стосунки – я навчаю їх «уму-розуму», а вони мене різних премудростей. Наприклад, як правильно написати листа Діду Морозу, як обрати найсмачніші цукерки, який лак для нігтів буде актуальним у новому сезоні... А якщо серйозно, то постійне спілкування з дітьми не дає душі зістаритись.

   Кор.: «Перша вчителька - це друга мама». А ви багатодітна мама? Скільки випусків у вас було?

   Людмила Борисівна: Ого! Так-так… Це у мене вже дванадцятий набір. Загалом – це 360 учнів. Стається так, що мої учні приводять до мене у перший клас своїх дітей. Цікаво спостерігати, як у минулому досить  неслухняний   хлопчик навчає свою доньку поведінці на уроці, а колишня дівчинка-трієчниця карає сина за погану оцінку….. Але усі вони мої учні-діти.

      Кор.: Як ви на все знаходите час? На клас, на родину, та ще й ведете профспілкову роботу…

   Людмила Борисівна: З часом дійсно виникає невеличка проблемка - його частенько не вистачає. Тому я вдячна батькам моїх учнів за допомогу в класі, а своїй родині -  за розуміння.

   Кор.: А коли знаходиться цей вільний час, як ви його проводите?

   Людмила Борисівна: Інколи трапляється….(сміється) Дуже люблю поїздки на дачу - фізична праця дає можливість відволіктись від розумової, а частіше, обміркувати усе і розібратись у робочих питаннях на свіжому повітрі. Прогулянки у парку з онуками приносять задоволення і щастя, а  гарна книга чи цікавий фільм чудово завершать вихідний день.

   Кор.: Можете пригадати кумедний випадок з вашими учнями?

   Людмила Борисівна: Звичайно. Кожен день - кумедний випадок. Якось я водила своїх учнів на екскурсію в ЕНЦУМ. Діти принесли  смаколики  для тварин, щоб спостерігати за тим, як ті будуть їсти, а також бутерброди для себе. Один  хлопчик спочатку загубив свій обід, потім ми усі його довго шукали,  знайшли серед їжі для тварин, а згодом  мій підприємливий учень  продав його своїм однокласникам…щоб купити собі солодощі…Формула « товар - гроші – товар» працює завжди і молодь це точно знає…

   Кор.: Я знаю, що 23 жовтня у м. Хмельницькому відбулось засідання з нагоди 65-ї річниці Федерації профспілок України. Після розглянутих поточних питань відбулося нагородження кращих профспілкових лідерів серед яких і були і ви, Людмило Борисівно. Вам вручили нагрудний знак Федерації профспілок України «Профспілкова звитяга». Дозвольте привітати Вас та побажати міцного здоров’я, нових досягнень та чемних учнів.

Яна Герц

Лідія Лізнюк – фізик із душею лірика

Сьогодні мені випала честь взяти інтерв’ю  у відомої всім нам вчительки фізики Лізнюк Лідії Іванівни.

   Я лише з першого вересня починаю вивчати цей предмет, то ж знайомство мене збентежило. Розумна, принципова, вимоглива, спокійна і строга, закохана у свій предмет. Скільки формул поміщається у її голові!  А ще  Лідія Іванівна  надзвичайно цікавий співрозмовник.

 Лідія Лізнюк – фізик із душею лірика

Сьогодні мені випала честь взяти інтерв’ю  у відомої всім нам вчительки фізики Лізнюк Лідії Іванівни.

   Я лише з першого вересня починаю вивчати цей предмет, то ж знайомство мене збентежило. Розумна, принципова, вимоглива, спокійна і строга, закохана у свій предмет. Скільки формул поміщається у її голові!  А ще  Лідія Іванівна  надзвичайно цікавий співрозмовник.

Кор.:  Лідіє Іванівно, розпочну одразу з фізики .Як така ніжна та гарна жінка обрала для вивчення таку, на мою думку, суто чоловічу науку?

Л.І.: Спочатку  я обрала математику, тому що дуже любила цей предмет. Але факультет називався «фізико-математичний», і в житті склалось так, що довелося викладати саме фізику. Уже в процесі викладання я її дуже полюбила, хоча я також можу і дуже люблю викладати й математику.

Кор.:.Ви єдиний педагог у родині, чи походите з учительської династії?

Л.І.: У своїй сім’ї я не єдиний педагог. Двоюрідна сестра викладає математику, а тітка – вчителька початкових класів. Напевно, саме тому я обрала вчительську діяльність.

Кор.:. Ви кам’янчанка? Як давно ви проживаєте в місті?

Л.І. Я народилась у Кам’янці. Живу тут . І провести своє життя хочу теж тут.

Кор.:. Чи є у вас улюблені місця для прогулянок у нашому мальовничому місті?

Л.І.: Я дуже люблю гуляти у дентрапарку, особливо навесні, коли все навколо розквітає, і прогулянка здається ще приємнішою. А лебедине озеро! Там завжди було гарно, а після того, як туди поселили тих двох закоханих лебедів, стало привітно і затишно. Це прикрашає місто.

Кор.: Ви завжди працювали в НВК№17? Чи, можливо, розпочинали свою діяльність в іншому навчальному закладі?

Л.І.: Я розпочинала турову діяльність з Китайгородської школи. Після цього я пішла працювати у ЗОШ№12. Але там я працювала лише один рік, а  потім перевелася сюди. Пригадую випадок, коли моя учениця виявилася донькою жінки, яку я навчала ще у Китайгородській ЗОШ. Це була приємна несподіванка!

Кор.: Чому ви все ж таки обрали нашу школу?

Л.І.: Не повірите, основна причина, яка мене спонукала на початку, це та, що  мені до неї близько. Кілька кроків, і ось я уже сиджу й заповнюю класний журнал. А з часом прикипіла до неї серцем, тому вважаю, що наша школа – найкраща.

Кор.: Професія вчителя дуже складна, відповідальна і виснажлива, Як ви відновлюєте свої сили після важкого робочого дня?

Л.І.: Я дуже-дуже люблю грати в «Зуму»…(Така гра, у якій треба  кидати кульки, щоб утворилась пара). Іноді я можу так захопитись, що просиджую перед комп’ютером годину, а то й більше. Саме вона ставить мої нерви на місце після важкого робочого дня.

Кор.: У вас є хобі ?

Л.І.: Хобі є у кожного. У багатьох людей їх декілька. І я серед них. Я дуже люблю фотографувати. Чесно…  Без фотоапарата на вулицю – ніколи! У мене дуже багато фотографій всіляких комашок, мурашок. Люблю в’язати для себе і для сім’ї. Вишиваю.  На мою думку, хобі – це бальзам для душі.

Кор.: А як ви ставитесь до шкільної форми? Чи не вважаєте ви, що  такий дрескод не позбавляє учнів індивідуальності?

Л.І.: Я  прекрасно ставлюсь до шкільної форми. І було б добре, якби кожна школа мала свою шкільну форму. Так учнів різних шкіл можна було б розпізнавати. Шкільна форма – це ознака учня.

Кор.: А косметика? Легкий макіяж доречний у школі чи ні?

Л.І.:  Я дозволяю своїм ученицям 11 класу природний макіяж, але застерігаю, що іноді неправильно нанесена косметика робить обличчя юної дівчини значно старшим, а  іноді й вульгарним.

Кор.: Ваші учні – вже дорослі люди, які закохуються та розчаровуються у першому коханні. Чи  доводилось вам працювати психологом?

Л.І.:  Звичайно доводилось… Але це особисте, і про це я не можу говорити.

Кор.:. А самі ви коли закохалися: у школі  чи вже навчаючись в інституті?

Л.І.: Навіть у шкільному віці у мене вже були симпатії. Адже вчителі теж були дітьми.  Чи ви гадаєте, що ми якісь інші? Думаєте, ми  не закохувались? Ще й як!

Кор.:.Чи є  у вас улюблений письменник?

Л.І. Мій улюблений поет – Михайло Наскін. Раджу прочитати його  поему «Добрый вечер молодые люди».                         

Кор.:. Що б ви змінили у своєму житті?

Л.І.: Певно, нічого. В моєму житті все вдалося…

Кор.: Дякую, Лідіє Іванівно, за цікаву змістовну бесіду. Від імені учнів бажаю вам успіхів у нелегкій педагогічній діяльності.

Артур Колдомасов

 ШКОЛА ОЧИМА ДИРЕКТОРА

Зовсім нещодавно школа відчинила свої двері для учнів. Попереду нас чекає цікавий навчальний рік, сповнений перемогами, відкриттями та гарними емоціями! Звичайно, з приходом нового навчального року з'явились і нові клопоти, тому я вирішила поспілкуватися з людиною, яка повідає нам все про все. Це наш шановний директор Ткачук Борис Миколайович.

Кореспондент.: Добрий день! Борисе Миколайовичу, я помітила, що змінився склад учнів. На скільки збільшилась чи, можливо, зменшилась наша сім'я у порівнянні з минулим роком?

Борис Миколайович: Так, кількість учнів збільшилась на 40 осіб. Загалом у нас навчається 579 школярів. У  попередньому навчальному році ця цифра була меншою - 539.

Кор.: Коли ми прийшли до школи, то побачили що вона стала ще гарнішою. Адміністрація школи та батьки учнів доклали до цього чимало зусиль. Що було найважчим у процесі ремонту?

Борис Миколайович: Взагалі, ремонт це справа нелегка. Я хочу подякувати батькам, вчителям, технічному персоналу, що підготували приміщення навчального закладу до нового навчального року! Завдяки вашим старанням школа така гарна та затишна.

Кор.: Які у вас найближчі плани?

Борис Миколайович: Наша нагальна проблема - це ремонт туалетів. Тож намагатимемось закінчити його якнайшвидше.

Кор.:Яким ви бачите майбутнє школи?

Борис Миколайович: Майбутнє…Сподіваюсь, що з кожним роком  буде збільшуватись кількість учнів. Радий, що за останніх 4 роки у нас  було не менше, ніж 3 перших класи. Хотів би, щоб школа стала так званим культурно-освітнім центром мікрорайону. Впевнений, що все це чекає на нас!

Кор.: Чи важко бути у ролі директора? Чи отримуєте задоволення від цієї роботи?

Борис Миколайович: По-різному буває. Особливе задоволення отримую, коли наші учні перемагають на олімпіадах, а вчителі  нагороджуються відзнаками на конкурсах. Звичайно, не буває і без проблем.

Кор.:Незабаром у школі свято - День Вчителя. Чого ви чекаєте від нього?

Борис Миколайович: Насамперед гарного настрою. Це буде певним підведенням підсумків у роботі за перший навчальний місяць. Тому, у будь-якому випадку, це свято внесе радість у будні як  учителям, так і учням.

Кор.: А як щодо дня самоврядування?

Борис Миколайович: Було б цікаво побачити учнів у такій ситуації. Можливо, хтось би проявив свої організаторські здібності та на власному досвіді переконався, настільки нелегкою є праця вчителя.

Кор.: Доводилось вам присвячувати час роботі у вихідні дні?

Борис Миколайович: Так, і неодноразово. Візьмемо до прикладу те, що цю неділю я провів у школі, займаючись документацією. Тому такі явища трапляються  досить часто.

Кор.: То ж поділіться з нами секретом, як ви справляєтесь із втомою? Якому відпочинку надаєте перевагу?Чи є у вас хобі?

Борис Миколайович: Я люблю грати у футбол, а також із задоволенням переглядаю футбольні матчі по телебаченню. Часто читаю історичну літературу, особливої уваги надаю нумізматиці.

Кор.: І наостанок, прошу вас дати слова настанови учням.

Борис Миколайович: Одинадцятикласникам бажаю зробити правильний вибір професії, щоб не розчаруватись у майбутньому. А ще -  ні в якому разі не боятися ЗНО. Якщо вчити, то нічого складного у цьому немає. Першокласникам -якнайшвидше адаптуватися до ритму шкільного життя. Усім учням школи зичу здоров'я, вірних друзів та успіхів у всіх ваших справах!

Кор.: Дякую! Борисе Миколайовичу, бажаю вам творчої наснаги, гарних і вдячних учнів, матеріального і морального задоволення від улюбленої вами вчительської

Альона Дулепа